УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

«Священнича сім’я має покликання свідчити те, про що говорить священник, – це мірило відповідності його слів і справ», – отець Дмитро Романко

02.09.2019 12:16
ГОЛОСУЮ! рейтинг ugcc.tv
2
Сім’я священника, як і будь-яка інша сім’я, також має свої проблеми й переживає нелегкі етапи, зі своїми особливостями, пов’язаними із служінням. Розуміння цих моментів може бути корисним не лише власне священнослужителям, а й мирянам – зокрема, тому, що кожна сім’я є, по суті, Церквою, а батько у ній – священником.

Про це у програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» – отець Дмитро Романко, священник в одній із церков Львова й психолог із питань сімейних стосунків, одружений, батько двох дітей.

«Священнича сім’я в основних моментах така ж, як і всі інші – таке ж таїнство подружжя, такі ж труднощі і радощі», – каже отець Дмитро.

Труднощі у стосунках у священничій родині можуть виникати саме у зв’язку із особливостями служіння й покликання глави сім’ї. Одна із основних – певна відокремленість, віддаленість навіть від родини й найближчих людей, пов’язана із певними священничими обов’язками.

«Так, таємниця сповіді накладає відбиток на поведінку священника, його настрої і стани, – пояснює отець. – Ми стираємо із пам’яті історії людей, які вони розповідають Богу за посередництвом священника, проте участь у сповіді у будь-якому разі залишає відбиток – смуток, задуму, замисленість тощо, і це природно… Священник переймається долями людей і переживає певні речі дуже глибоко, проте не може й не має права поділитися почутим навіть із найближчими людьми…»

Тому дружина, яка щиро прагне розпитати й спонукає відкритися й поділитися, з боку чоловіка-священника може натрапити на відчуження – він просто не може ділитися певними речами, щоб не зачепити приватні питання. Отець Дмитро каже: варто розуміти цю потребу чоловіків, не лише священників, – час від часу закритися у своїй печері і побути сам на сам зі своїми думками. І не сприймати це як віддалення чи відчуження.

Друга особливість священничої сім’ї – публічність. Так, і отець, і вся його родина – на видноті, на них дивляться, їхню поведінку, стосунки і життя обговорюють парафіни, частка приватності набагато менша, ніж у більшості родин, і це приносить додаткову напругу.  

«Священнича сім’я, окрім іншого, має покликання свідчити те, про що говорить священник на службах і у проповідях – свідчити своїми вчинками і поведінкою, – каже отець. – Так, священник – публічна особа, і цю ношу несе разом із ним його родина. Священнича сім’я – продовження його проповіді, мірило відповідності слів і справ. Тому священство завжди зачіпає всю сім’ю…»

Самовідданість священника і його повна присвята служінню, аж до пожертви родиною – одна із надскладних проблем, які можуть виникнути у священичих сім'ях чи у сім'ях, де батько повністю віддається своєму покликанню.

«Але для священника першою парафією є саме його сім’я, – підкреслює отець Дмитро. – Тому для нього дбати про свою родину – не святотатство. Сім’я має знати і відчувати, що є тато, є чоловік, є спільна щоденна молитва…» 

Отець Дмитро підкреслює: професійний обов’язок і покликання священика – нести Слово Боже й молитися. І цей обов’язок переноситься і на сім’ю як родинну церкву, найменшу і найближчу до нього, за яку він також і передусім несе відповідальність перед Богом.

«Важливо, щоб ця сімейна щоденна молитва була живою, не ставала формальністю, щоб була потреба у такій спільній молитві в усіх членів родини. Так, інколи священник відправляє по кілька служб на день, приходить додому виснажений. Але треба завжди пам’ятати, що така молитва найбільше цементує родину, що діти й дружина, можливо, найбільше потребують цієї спільної молитви разом з батьком. І, головне, що чоловік, батько, глава сім’ї є священником своєї родини і відповідає за неї перед Господом – будь-якої родини, не лише священничої…»

Тепер про кризи й певні етапи, від яких не убезпечена жодна родина, і священнича зокрема. Як каже отець Дмитро, який, окрім іншого, консультує у сімейних питаннях як християнський психолог, усі кризи однакові, але кожна сім’я переживає їх по-своєму.

«Кризами ми називаємо моменти оголення певного попереднього досвіду й необхідності переходу на новий рівень, коли потрібно вирішувати накопичені питання. Або ж це потреба у здобуванні нового досвіду, – каже Дмитро Романко. – Самі по собі кризи не є чимось поганим – це як сесія для студента: якщо не вчився впродовж семестру – це стрес, а якщо займався – просто момент оцінки роботи й підготовленості. Так, будь-яка криза – це можливість набути нового досвіду, але й випробування зрілості у розумінні, що нас чекає…»

Це стосується, зокрема, і священничих сімей, коли дійсність не виправдовує очікувань – через нерозуміння, незнання, певні ілюзії. Отець Дмитро згадує Михайла Пристая – легендарного священника УГКЦ, який починав служіння ще у 40-х роках і після виходу УГКЦ з підпілля  викладав у Львівській духовній семінарії у 1991–2009-му. Отець Михайло розповідав про довоєнну і допідпільну традицію, коли семінаристи жили у домі священника, вчилися практичного служіння і часто одружувалися із доньками священників. Так семінаристи набували перших досвідів реального священничого життя і зустрічали подругу, яка змалечку розуміла, що це, і мала відповідне виховання – тобто обоє були свідомими обраного шляху і долі. Також були поширеними священничі династії, коли один із синів священника продовжував батьківське служіння. Зараз такі випадки і така практика є, швидше, винятком.

«Священник у своєму служінні й сімейному житті зіштовхується із специфічними проблемами, але й отримує специфічну Божу допомогу. Бог завжди присутній у переживанні цих кризових моментів, коли ми просимо про цю присутність і допомогу в пошуках відповідей і шляху», - каже отець Дмитро.

www.facebook.com


Медіа по темі:

Останні публікації

Популярні