Звернення Синоду єпископів УГКЦ до духовенства про зцілення ран війни від 27 квітня 2020 року називається «Його ранами ми зцілені…» (Книга Ісаї). Про досвіди реабілітації та духовний супровід військових у програмі «Добра розмова» з Тарасом Бабенчуком розповів о. Ярослав Рохман, медичний капелан, голова комісії охорони здоров’я у Івано-Франківській архиєпархії УГКЦ.
«Синод єпископів УГКЦ в особливий спосіб б’є у дзвони сумління українського суспільства, громадськості, духовенства, кожного з українців, – зауважує отець Ярослав. – Йдеться про те, щоб ми не забували, що є справді важливим в умовах сучасної України. Сьогодні ми заполонені думками про пандемію, про різного роду виклики, які постали перед Україною та її громадянами, але при цьому не маємо права забувати про тих, хто сьогодні дарує нам життя і свободу в прямому сенсі цих слів. Це – воїни і медики…»
Документ УГКЦ, звернений до душпастирів, уже набуває ширшого суспільного резонансу як привід говорити і проговорювати тему психологічних травм і душевних ран, з якими бійці повертаються у мирне життя, яке не завжди приймає їх, а вони – його. Як допомогти людині, яка мала такі досвіди, справді повернутися додому – душею і духом? За словами отця Ярослава, це повертання, – тривалий процес, який у кожного проходить по-різному. І душпастирі, близькі люди, суспільство загалом можуть відіграти ключову роль у цьому процесі соціалізації і поверненні у звичне життя.
Саме цим займаються уже численні реабілітаційні центри для воїнів АТО та ООС, недержавні програми і заклади такого напрямку – зокрема, і під егідою УГКЦ. Цей напрямок курує Департамент військового капеланства Патріаршої курії – інформацію можна знайти на сайті депртаменту та сторінках у соцмережах.
В Івано-Франківській архиєпархії УГКЦ реабілітаційні програми для бійців працюють з 2015 року. Отець Ярослав Рохман, який був куратором деяких напрямків як медичний капелан, ділиться думками щодо потреби духовної опіки воїнів – паралельно із обов’язковим психологічним супроводом, і говорить про певні питання до суспільства, пов’язані із травмами війни.
«Війна вплинула і впливає на все наше суспільство – в Україні і за її межами, у різних проявах і з різними наслідками. Але є люди, на яких цей вплив був особливим, – бійці, які брали безпосередню участь у бойових діях. Так, дехто має ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. – Ред.) Чи можна говорити, що така травма – якийсь гандж і небезпека, як дехто часом висловлюється, зокрема, і публічно? Ні, і це підтверджують фахівці. У своєму житті кожна людина переживає травми, більші чи менші. Але, як кажуть психологи, травмуюча ситуація – це виклик, після якого можеш стати сильнішими. Якщо шукаєш і знаходиш зовнішні і внутрішні ресурси, щоб його подолати, вони стають твоєю силою і допомагають виходити із цих ситуацій. Людина може стати сильнішою, якщо тільки це не розчавлює її…»
А розчавити, у випадку бійців, така ситуація може – зокрема, через нерозуміння і неприйняття близьких людей і, ширше, байдужість і страхи суспільства. Саме тому так важливо для українців у ці непрості часи – залишатися спільнотою за будь-яких умов і обставин. А, отже, цінувати і бути вдячними тим, хто жертвував найціннішим, що є у людини – життям, заради спільного добра, свободи і майбутнього.
Отець пояснює: у кожного, хто мав досвід участі у бойових діях, є так званий перехідний період повернення у звичне життя – незалежно, є у нього ПТСР чи немає. Промовистий факт – досвіди армії США: коли миротворчі війська повертаються з району бойових дій, солдати ніколи не повертаються додому відразу – вони мають певний період психологічної і духовної реабілітації. Родичі знають, що їх рідний солдат уже на території США, але коли саме буде вдома – ні, тому що всі проходять цей період по-різному.
«У нас бійці йдуть додому відразу, і тому, після всього, мають ще один серйозний виклик – впоратися із соціалізацією самотужки, – каже отець. – Часто це повертання у мирне життя дуже складне і для самого бійця, і для його родичів і друзів…»
Причини, зокрема, і у незнанні і нерозумінні того, що відбувається з психікою людини, яка мала бойовий досвід, і у певних очікуваннях, які не виправдовуються, і у загальній атмосфері в суспільстві, про що слід говорити окремо.
Передова і мирне життя – дві різні реальності, зокрема, і у поведінці людини, яка пристосовується і реагує на зовнішні обставини. Психіка не може перемикнутися миттєво, лише зі зміною місця перебування. Окрім того, є ще два моменти, на які потрібно зважати.
«Перший: на передовій боєць має чіткі завдання, які він виконує і відразу отримує результат. У мирному житті – навпаки: людина сама повинна ставити собі цілі і завдання, сама докладати зусиль, а результат часто потребує часу, – каже отець Ярослав. – І друге: сім’я – гарне середовище, де боєць може відновитися. Але час, коли його не було вдома, міняє і світосприйняття, і сприйняття одне одного. Коли воїн прибуває додому, він однозначно хоче відпочити – зокрема, фізично. Натомість, родичі бачать у ньому того, кого треба розрадити, підтримати, поговорити тощо, хоча насправді часто все, чого він хоче – просто виспатися. І – побути на самоті, відновити свої зв’язки з собою, з Богом, а, отже, з іншими людьми. Тому інколи для того, щоб допомогти, достатньо просто запитати – чого ти зараз потребуєш?…»
Отець пояснює різницю між «побути на самоті» і усамітненням, оскільки це різні речі з різними мотивами і наслідками.
«Потреба зібратися з думками, прийти до внутрішнього переосмислення, що він уже не на передовій, не з побратимами, – абсолютно зрозуміла. Це недовгий період – кілька днів чи тиждень, коли боєць може залишатися у такій самоті, якщо цього потребує. Бо є інша самота – самоізоляція: це вже певне відсторонення себе від зовнішнього світу, від контакту навіть з найближчими людьми, від бажання жити на повну, шукати самореалізації, місце праці тощо. Це негативне явище, яке може тривати довгий період часу і перейти у депресію…»
Причин для цього може бути багато і одна із них – питання духовного, екзистенційного плану, на які людина часто не може дати відповіді, особливо, якщо відбуваються інформаційні та інші маніпуляції навколо цих питань.
«У цьому ключі щоразу потрібно дуже чітко проговорити і підкреслити: наші бійці на передовій є захисниками, тому мають в руках зброю і стріляють у ворога. У християнстві завжди дуже важливою є ціль, мета, яка визначає все. Яка ціль, коли боєць бере до рук зброю? Він є нападником чи захисником? Наші бійці – захисники, які беруть зброю виключно з мотивації любові до своєї країни, родини, близьких, друзів, побратимів. Тому у нашому випадку це – справедливий захист і виправдані дії…»
Отець Ярослав підкреслює: ми живемо в умовах затяжної гібридної війни, яка ведеться далеко не лише зброєю і пострілами, в тому числі і в тилу, за мізки людей. Саме тому завданням є – не втратити пильності, бути уважними.
«Не маємо права сприймати втрати на фронті як статистику – важливим є кожен наш захисник, як людина і особистість. Ще одне, що стосується всіх: ми не є беззахисними і позбавленими можливості діяти. Якщо не беремо в руки зброю, це не означає, що не можемо воювати в інший спосіб. Як волонтери, як жертводавці, просто як люди. Молитва – найсильніша зброя, і це підтверджують бійці на передовій: фактично всі там носять вервицю, вміють молитися «по-правильному» чи ні. Один із капеланів сказав: та вервиця – така духовна антена, про що говорять і самі бійці. Для нас, які моляться за них, і для них, бо вони відчувають цю молитву. Ми, як християни, повинні бути переконані, що Бог – з нами, як Той, хто є на стороні правди і перемоги…»
На сьогодні є ще один фронт – боротьби з пандемією, й інші бійці – медики. Отець Ярослав, як медичний капелан, говорить і про них, нарівні із воїнами з передової.
«Медики сьогодні працюють у дуже важких умовах – і, власне, пандемії, і з людьми, які мають багато страхів. Незнання цієї хвороби, неможливість допомогти всім бажаючим, недостатність засобів допомоги і захисту породжують страхи, часто невиправдані, але не менш руйнівні. І лікар, який, в першу чергу, має лікувати тіло, часто змушений бути ще й психологом і переймає на себе й душевні і духовні болі людей. Багато хто працює по кілька діб, оскільки не всі їх колеги можуть дістатися до місця праці – наприклад, із віддалених сіл, і вони змушені підміняти їх. Задля безпеки лікарі зобов’язані працювати у спецкостюмах, масках, окулярах, щитках, у яких погана циркуляція повітря, тому все це дуже важко фізично ще й цьому плані. Тому перше, що ми, як громадяни своєї країни, можемо для них зробити, – це визнання їхнього служіння, вдячність і молитва за них. Можемо надати їм свою допомогу як волонтери, підвезти на роботу, підтримати матеріально певні лікарні, якщо є можливість – безпосередньо чи через збірки, які проводяться на парафіях…».
Розробка сайту