У чому полягають ці несвідомі помилки, як їх уникати, у чому секрет балансу виховання – у «Психологічній порадні» розповідає дитячий психолог Шпиталю Шептицького Ірина Холод.
«Так, батьків часто заносить в одну чи іншу сторону: буває, що здувають з дитини пилинки, а буває, що ігнорують і виховання, й саму дитину. І те, й інше – крайнощі, шкідливі і для дитини, і для батьків, – каже Ірина. – Якщо дитину занадто оберігати, вона не буде стійкою до стресів і випробувань, за кожної невдачі впадатиме у ступор, не знатиме, що робити. Якщо не приділяти уваги – дитина почуватиметься непотрібною, відкинутою, й несвідомо намагатиметься здобути ту увагу у будь-який спосіб – зокрема, й некоректний…»
Ці крайнощі загалом зустрічаються набагато частіше, ніж можна було б подумати, і проявляються по-різному. Одні батьки читають гори літератури, натрапляють на якусь ідею – і от жінка годує дитину грудьми до трьох років, бо «так було в одній книжці». Результат – інфантилізація дитини, яку мама ніяк не хоче відпустити у світ, відділити від себе.
«Читати, шукати інформацію – важливо, але вона повинна бути різноплановою і не сприйматися безумовно, бо «так написав такий-то». Ніхто, жоден автор чи психолог, не може знати конкретну дитину краще, ніж її батьки. Тому головне завдання – слухати і чути свою дитину, вона сама подасть знак, коли чогось забагато чи замало. Психолог може лише виявити проблему і вказати вектори, куди рухатися…»
Проте є і певні закони виховання, спільні для всіх. Один із них – про так зване рамкування, встановлення правил.
«Для дитини ці рамки, певні обмеження дорівнюють безпеці – і фізичній, і психологічній, – пояснює психолог. – Без цих меж з’являється відчуття незахищеності. Материнське лоно – це ті первинні «рамки», у яких було безпечно і затишно. Дитина росте – і рамки-межі поступово розширюються, але вони повинні бути обов’язково. Це – правила життя, поведінки, поняття, що можна і чому, а що неприйнятно чи й небезпечно. І тут важливо, щоб батьки і самі дотримувалися цих «правил», і щоб тато й мама були одностайні у підтримці цих сімейних «законів». Дуже небезпечний момент, коли тато щось не дозволяє, й дитинка йде до мами (чи бабусі), а та дозволяє: це маніпулювання, хитрощі, які дитина несвідомо засвоює, бо «це працює»…»
Ще одна важлива функція того, що називається рамками, – це певний вимір приватності, розуміння «моє» і «не моє». Поняття приватності пов’язане із поняття особистості, її гідності, поваги до себе й іншого. Правило тут просте: поважати приватність дитини. Не варто думати, що вона не розуміє цих речей – розуміє, причому дуже чітко і яскраво. Найпоказовіший приклад: власна іграшка, якою чомусь «треба» ділитися.
«Навіть із найкращих міркувань не треба примушувати дитинку давати погратися тією машинкою чи лялькою іншим дітям, – каже Ірина. – Захоче – дасть, не захоче – не дасть, дитина не зобов’язана це робити, тому що хтось так захотів чи так сказала мама. Дорослі ж далеко не завжди віддають щось своє тільки тому, що воно сподобалося комусь іншому… Тим більше не можна дитину соромити, називати жаднюгою тощо – це створює почуття провини, власної «неправильності», і це почуття часто дуже глибоке… Ділитися тією іграшкою чи ні – рішення дитини, прояв її бажання чи небажання».
Тема рамок стосується і особистого простору дитини – місця, де вона може побути з собою сам на сам, скласти свої речі, порядкувати там самостійно. Це необов’язково окрема кімната, це може бути й куток, коробка, шафка, шухляда – простір і місце, яке належить тільки цій дитині і куди ніхто не має права втручатися без її згоди і дозволу. У разі психологічних проблем у дітей різного віку одне із найперших питань, яке задають батькам на консультаціях: чи має дитина цей особистий простір? Чи дотримуються його межі і недоторканність? Тому що це також – про межі особистості, поваги до гідності.
Те, про що потрібно знати батькам і бути готовими пережити разом зі своїми дітьми – вікові кризи. Впродовж свого життя людина переживає кілька серйозних етапів такого переходу – і фізичного, і психологічного. На дитинство – від народження й до підліткового віку – припадають одні із найвагоміших і серйозних криз. Одна із них – криза трьох років чи криза «я сам». Психологи називають її однією із найважчих у переживанні саме для батьків: дитина раптом стає нечемною, протестує, не слухається, як раніше…
«Ознаки цієї вікової кризи – агресивність, негативізм (позиція «ні»), – каже психолог. – І ця установка «я сам/сама» – бажання і намагання досліджувати, пробувати, вивчати. У цей період формуються риси самостійності і самоцінності. Дитину не можна пригнічувати чи карати за це, навіть якщо її реакції і поведінка стають некомфортними для батьків. Так, мамі легше самій швиденько вдягнути дитинку на прогулянку, ніж чекати, поки вона вдягнеться сама, але тоді та дитина ще довго не навчиться зав’язувати шнурівки самостійно… До слова, психологи кажуть: якщо успішно пройдено кризу трьох років, підліткова криза буде порівняно легкою».
Повертаючись до теми іграшок, Ірина зауважує: до трьох років діти взагалі не мають потреби ділитися – вони, по суті, граються самі з собою, інші діти їм для гри не потрібні. А от після трьох років починається період потреби в інших, гри з іншими, у якій діти вчаться спілкуватися, домовлятися, ділитися. У моделі і процесі гри відбувається соціалізація, засвоєння навичок комунікації і сприйняття іншого.
«Золоте правило виховання загалом – щодо дітей будь-якого віку: даємо підтримку і любов – але дозволяємо дитині бути такою, якою вона є, – підсумовує Ірина. – Батькам інколи важко прийняти момент, що дитина – не їхнє продовження чи проекція, вона не зобов’язана реалізовувати мрії батьків чи бути най-най-най… Коли планка занадто висока, дитина постійно намагатиметься її досягати, але все одно у когось завжди будуть кращі оцінки чи результати… А це – незадоволеність собою, нещасність… Якщо мама в дитинстві мріяла про бальні танці, це зовсім не означає, що така ж мрія чи бажання є у її маленької донечки. Приймаймо дітей такими, якими вони є – людьми з їх власними бажаннями, потребами і мріями».
Розробка сайту