Про це в час Великого посту роздумував ієромонах Студійського уставу Йона Максим у програмі «Добра розмова» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо».
Що таке прощення – і як процес, і як акція, перепрошування, прохання про це? Монах Йона каже: «Як людина починає нову справу з чистого аркуша – так це відбувається і в плані духовному. Щоб щось почати, потрібно очиститися, вийти на «старт» нового життя, відпустити і простити себе й інших».
«Прощення як внутрішній процес, який привів до цього рішення, – нагода переосмислити вчинки, періоди, стосунки з собою, ближніми, Богом… І в процесі такої духовної роботи, перепрошуючи і вибачаючи, людина засвідчує, що готова розпочати новий період у своєму житті», – каже монах Йона. І це потрібно, передусім, самій людині, важливо в її стосунках з Богом.
«Якщо щось у нашому житті було і залишилося непрощеним – значить, було недостатньо любові, – вважає монах Йона. – Прощаючи собі чи ближньому, ми заповнюємо порожнечу, яка виникла внаслідок гріха. А порожнеча – це неіснування, там немає нічого…Прощення – вияв любові, життя: ми ніби кажемо – я пробачаю, готовий забути скоєне. Це говориться і собі також, не тільки комусь… І тоді на порожньому чорному місці непрощення, образи і болю знову народжується життя».
Монах Йона каже: «Христос помер на хресті і вилив прощення своїм прийняттям і стражданням – немовби витекло потужне джерело милосердя… І тому з кожним своїм прощенням ми вступаємо до тієї безконечної ріки, яку Він нам відкрив… Коли людина прощає, коли вона здатна простити, то ніби купається в тій ріці Христової благодаті».
Що відбувається, коли ми не прощаємо чи не можемо простити? Монах Йона порівнює цей стан із замуленим озерцем, до якого не може пробитися підземне джерело: воно висихає, закисає, мертвіє. І тільки ми самі можемо пробити шляхи живій джерельній воді, допомогти їй пробитися – прощенням від щирого серця.
«У духовній літературі ми часто зустрічаємо цей образ – людина не йде вперед, застрягає, завмирає… І це означає – вмирання. Адже життя – це рух. Не можна зависнути між світами, між прощенням/непрощенням, небом і землею, тому що раніше чи пізніше людину почне тягнути вниз. Униз – це легко…»
Проте монах Йона не моралізує і розуміє, як непросто буває простити. Каже: не можеш це зробити щиро, то хоча б не бажай зла. Це, певною мірою, вихід на нульовий рівень: не бажати зла, а отже – бути відкритим до добра, до нових відносин.
Є питання і випадки, коли людина не може простити. Щиро не може, хоч би як хотіла. І це мучить, виснажує, потребує прощення, але – ні. «Я кажу тоді – іди до Господа і почни це говорити Йому, – каже ієромонах. – Коли людина приходить до Бога зі своїми молитвами, у куточку своєї засиненої духовної кімнати – це знак, що вона хоче це зробити, це немов дух, знак, передумова, що цей крок буде зроблено… Але якщо людина про це не говорить чи проговорює тільки із собою – це замкнене коло, з якого немає виходу. Тому Бог і дав нам молитву – як змогу вийти і говорити, просити сили. Так створюється духовна напруга як передумова розвитку, виходу із, здавалося б, глухого кута».
Але, каже ієромонах, не слід забувати, що прощення має дві складові – людську волю і Божу благодать: «Буває, що ніби й простив, але якісь речі все одно згадуються – навіть перед смертю… І тут приступає Божа благодать: якщо вона сильна, то все стирається, усі ці образи. Тому ми віримо, що Христос – лікар душі й тіла, єдиний, хто може залікувати наші рани».
Є ще один момент – як бути, коли той, кого образили, не хоче чи не може простити? «На то немає ради… – каже Йона Максим. – Якщо я прийшов зі своїм прощенням, а людина не приймає його, не йде на контакт, то… Питання в тому, що ми не можемо вступити у совість і сумління іншої людини – це її воля, простити чи ні. Можеш чинити по своїй совісті, прийти в покорі і попросити прощення, але контакт – то свобода людини, її право і вибір. Господь не посягнув на ту свободу, тож і ми не можемо переломити людської волі. Можемо розмовляти лише зі своїм сумлінням».
Повний стрім програми можна слухати тут:
Розробка сайту