Про це сказав у відеоблозі для «Живого.ТБ» Володимир Сергійчук, український історик, розповідаючи про ув’язнення ієрархії УГКЦ, яке відбулося 11 квітня 1945 року у Львові.
«Москва ще на Переяславській раді нав’язувала такий пункт, щоб нового Митрополита Київського було обрано із її погодження. Тобто вже тоді, Росія розуміла, що упокорення України можна досягнути через Церкву. Однак, УГКЦ стояла в обороні прав свого народу», - пояснив він.
На його переконання, діяльність протягом сорока років Митрополита Андрея (Шептицького) дала можливість УГКЦ зайняти нішу духовного провідника українського народу в Україні і світі. «Колишня влада теж це усвідомила, тому колишній Міністр культури України написав листа лише до однієї Церкви – УГКЦ, щоб вона перестала бути із своїм народом на Майдані. Греко-католики не пішли з Майдану до кінця. І сьогодні для Москви найбільш небезпечною із релігійних конфесій є греко-католики», - сказав він.
Пригадуючи подію арешту єпископів УГКЦ, він сказав, що гоніння на цю Церкву в Галичині розпочалося із приходом Червоної армії у вересні 1939 року. Спочатку це робилося приховано, а згодом вже відверто у вигляді фінансових утисків на митрополію та її храми. Вже тоді наприкінці 1939 року було заведено справи на ієрархію УГКЦ, відстежувалася діяльність священиків.
«Зрозуміло, що Росія вбачала в УГКЦ явну перешкоду у своєму просуванні на Захід, у спробі підпорядкувати собі всі українські землі, які на початку Першої світової війни були у складі Австро-Угорської імперії. Бо більшовики чітко знали, як і російські царські ідеологи, що УГКЦ – національна Церква, яка підтримує український народ у його у змаганні за право бути господарями на своїй землі», - пояснив він.
Із повторним приходом більшовиків в Галичину у 1944 році розпочалася цілоспрямована атака на УГКЦ. Спочатку її намагалися поставити на коліна і вмовити Митрополита Андрея бути лояльним до більшовицької влади: «Доки був живий Митрополит Андрей, то більшовицька влада не насмілювалася відкрито переслідувати Церкву. Після його смерті, представникам УГКЦ було запропоновано їхати до Москви. Те що, розпочалося після того, коли делегація УГКЦ повернулася із Москви до Львова означатиме, що в Росії питання ліквідації Церкви буде прискорено».
Таким чином, в 1945 році розпочалася розробка проекту ліквідації Церкви, основним промоутером та ідеолом, якого був полковник Держбезпеки Сергій Карін, який розробив проект ліквідації Церкви через, нібито, її бажання воз’єднатися із РПЦ. Цей проект потрапив до рук полковника НКВД Георгія Карпова у Москві, який обіймав пост у Раді у справах РПЦ, яка діяла для того, щоб через духовенство мати змогу впливати на суспільство. Більшовицька влада створила т. зв. «Ініціативну групу з возз'єднання Греко-католицької церкви з Православною», на чолі із о. Гавриїлом Костельником. Ця група, нібито, виступала від імені греко-католиків із закликом воз’єднатися із РПЦ. Було проведено собор, на якому заарештували увесь єпископат УГКЦ (11 квітня 1945 року). Крім цього, була спроба ініціювати ліквідацію Церкву через священиків, які мали піти за о. Костельником. Тих, хто відмовлявся це робити, заарештовували і відсилали до Сибіру, щоб ізолювати їх.
Потім придумали такий хід, щоб самі віряни відмовилися від сопричастя із Папою Римським. Для цього у березні 1946 року було скликано т. зв. псевдособор. Туди привели тих, на кого влада мала компромат і їх шантажувала, тобто тих, хто не міг проявити мужності і відстоювати свою Церкву. Тому такі люди слухняно підняли руки на цьому псевдособорі, який відбувався у соборі Святого Юра 10 березня 1946 року у Львові, за те, щоб УГКЦ повернулася в лоно матері, якою є РПЦ.
Довідка
11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосипа (Сліпого), а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 року була створена «Ініціативна група з возз'єднання Греко-католицької церкви з Православною», про роботу якої М. Хрущов особисто доповідав Й. Сталіну.
В березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників-жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині.
В 1946—1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосип (Сліпий) протягом довгих 18 років свого тюремного ув'язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив сповідник віри митрополит Василь (Величковський), а потім його наступник — митрополит Володимир (Стернюк). Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя.
Департамент інформації УГКЦ
Розробка сайту