Тому дитячий психолог певною мірою корисний і самим батькам – зокрема, щоб працювати над цими проблемами спільно.
Про цю роботу у програмі «Психологічна порадня» розповідає Ірина Холод – дитячий психолог у школі, фахівець Центру психічного здоров’я Шпиталю Шептицького.
Запити і потреби консультації саме дитячого психолога різняться між собою навіть в одній віковій групі. Зайве говорити, що в дитячому й підлітковому віці два-три роки – значний період. Часто батьки приймають рішення звернутися до фахівця, коли увагу на проблему звертає хтось сторонній – мовляв, що відбувається з вашою дитиною? І часто це пов’язано з певною поведінкою дитини чи підлітка, тобто із соціальним моментом. Проте уважні батьки й самі зауважать, що щось з дитиною не те – чи у стосунках з однолітками, чи в поведінці, чи в настроях.
«Моя мета в таких випадках – допомогти батькам, тому що насправді не так просто визнати, що вони роблять щось не так, – каже Ірина. – Але ж, з іншого боку, досвід батьківства набувається, він не є вродженим. Часто ми маємо його лише з батьківської сім’ї, коли самі були дітьми. І свідомо чи ні, наслідуємо ці сімейні сценарії. Чи навпаки – реалізовуємо анти-сценарії, які можуть також можуть деструктивними…»
Психолог підкреслює: без залучення батьків робота психолога утруднюється в рази, тому що щось повинно змінюватися і в стосунках у сім’ї, і в стосунках з дитиною.
«Дитина – складова сім’ї, її дуже чутлива частина, і саме дитина часто транслює те, що там відбувається. Не буває проблем з нічого. Поведінка для дитини – це універсальний спосіб спілкування зі світом: на все, що її не влаштовує, вона буде реагувати своєю поведінкою. Це можуть бути і травматичні для дитячої психіки речі – як-от, батьки розлучилися, чи в сім’ї скандали, чи просто не займаються цією дитиною. Але причиною може бути й гіперопіка: буває, що деякі психосоматичні розлади – проблеми із шлунком, шкірою, головні болі тощо, з’являються у зв’язку з проявами надвеликої турботи і уваги батьків, коли хворіти стає комфортно…»
Але є й проблеми і питання, які турбують чи не всіх батьків без винятку. Наприклад, питання гаджетів і узалежнення дітей від них. Що робити і як діяти в умовах, коли зовсім відлучити дитину від телефона чи комп’ютера неправильно та й неможливо? Ірина дає кілька рекомендацій із поясненнями – чому варто діяти саме так. Ці інструменти – це, по суті, принципи, на яких вибудовуються контакти між батьками й дитиною, і гаджети – лише яскрава ілюстрація, як це працює.
«Передусім, і це стосується, зокрема, зовсім малих дітей, звертайте увагу, чому і коли даєте їм свій телефон – чи коли хочете, щоб дитина заспокоїлася і відволіклася на мультик, чи коли не маєте часу займатися дитиною, чи ще з якихось причин. Адже часто батьки самі «присаджують» дітей на гаджети, зокрема власним прикладом «зависання». Звичайно, гаджет – це й інструмент для роботи, але це також потрібно дитині пояснити: я працюю, читаю новини, можливо, трошки приділяю увагу мережам чи грі, але ненадовго, лише щоб перепочити…
Загалом дітям бажано встановлювати певні часові рамки користування комп’ютером чи телефоном – зокрема, для розваг. Але в цій домовленості треба бути послідовними: якщо є «угода» про півгодини щодня, то ці півгодини повинні бути завжди – незалежно від настрою чи бажань мами і тата. Тому що коли дитина поставлена в умови випрошування тієї півгодини чи намагається дістати її як винагороду, вона вимушена буде хитрувати…»
Другий момент: тато й мама, а також дідусі й бабусі мають бути єдиними у певних вимогах. Не повинно бути моментів – «якщо тато не дозволяє, то піду до мами чи бабусі». Психолог підкреслює: одна із найгірших речей, які можна робити щодо своїх дітей, – не мати спільної стратегії виховання. Окрім іншого, така ситуація – потужна «школа» для навчання маніпуляції і обману.
Третє: якщо дитина так прагне телефона чи комп’ютера, то нехай має з того якусь користь. Так можна вивчати іноземну мову чи пройти якісь курси – аби лиш час, проведений біля екрана, був недаремним. Пастка для підлітка – втягнутися в онлайн-гру, де обіцяють грошовий виграш. Це проблема, тому що потрібно пояснювати і чим є такі ігри насправді, і про безкоштовний сир у мишоловці, й багато іншого. Проблема ж у тому, щоб усе це було почуто й сприйнято, а це можливо лише тоді, коли є комунікація між батьками й дитиною, коли батьки мають авторитет.
Четвертий момент – про «забрати» й сказати «ні», зокрема гаджетам. У таких ситуаціях треба завжди пам’ятати: якщо з якихось причин щось забираєш, натомість потрібно щось дати, запропонувати. «У таких випадках м’яч – на полі батьків: яку заміну запропонувати дитині? Буде це настільна гра, велосипед, проведений разом час, щось інше, цікаве і захопливе? Тобто потрібно знайти те, чим дитина сама захоче зайняти цей вивільнений час. Окреме питання – читання книг, до якого потрібно привчати з дитинства, і найкраще – власним прикладом. Книга і гаджет – по-своєму протилежні речі, зокрема, і у їх впливі на розвиток дитини.
«Головне – і в цьому випадку, і загалом, – бути в контакті з дитиною, бачити і відчувати її, і тоді й вона буде відчувати батьків, прислухатися, зважати на їх думку… Адже часто батьки не знають, чим живе їхній нащадок, а діти просто втікають у той телефон і від батьків, і від однолітків, і від світу…»
Розробка сайту