«Межі особистості – це відповідальність за своє життя і сценарій для будування повноцінних стосунків із близькими, друзями, світом», - християнський психолог Мирон Шкробут

14.02.2019 09:50

Tweet

Що таке межі особистого простору, встановлені для себе і для інших? Чому це важливо у стосунках з оточенням? Як встановлюється межа, яку не дозволено перетинати іншим, навіть найближчим людям, і як це корелюється з поняттям поваги/самоповаги?

Ця тема, за участі християнського психолога Мирона Шкробута, порушується в програмі «Психологічна порадня» уже не вперше. У бесіді на цю тему 12 лютого в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» – про нюанси щодо меж особистості та їх дотримання, а саме – про відповідальність за власні вчинки, вибір і, врешті, свою долю.

Часто ми не розуміємо, коли і як відбуваються інвазії в наш простір. І чому після цього вторгнення – здавалося б, дружнього й приятельського, з’являється відчуття спустошеності, висотності і даремно витраченого часу. У таких випадках допомагає чесна відповідь на запитання самому собі: для чого мені це? Що я отримую від такого спілкування? Інколи відповідь може бути болісною: це не дружба і навіть не приятельство. Це використовування, одностороннє «споживання» уваги, енергії, часу. Важливо розуміти: де ці межі, мої і чужі? Порушуються вони чи ні?

Всесвіт живе за своїми законами – незалежно від того, віримо ми в них чи ні. Це як із законами фізики: яблуко падає безвідносно до нашого знання/незнання закону Ньютона. Один зі таких законів Всесвіту, за формулюванням Мирона Шкробута, – що посієш, те й пожнеш. Це закон відповідальності – за вчинки, рішення, вибір.

Сценарії та моделі цієї відповідальності (чи безвідповідальності) часто закладаються ще в дитинстві. Інколи в цьому беруть активну участь батьки чи бабці/дідусі, причому з найкращих міркувань. Наприклад, такий безневинний випадок, з яким зіштовхувалися чи не всі батьки: о десятій вечора дитина каже, що на завтра потрібно намалювати пташку/квітку/котика. Що зазвичай робить мама? Так, сідає і малює. Чи можна це зрозуміти? Так. Чи правильно це? Швидше, ні. Дитина повелася безвідповідально – забувши про це завдання, не зробивши його самостійно і переклавши на маму, яка у 9 із 10 випадків його виконає, хоч і поночі. Так закладається сценарій, як мінімум, безвідповідальності: я забув/не зміг, але хтось це зробить замість мене. Сценарій, який може стати й інструментом маніпуляції, – особливо, якщо дитина відчуває, наскільки для мами важлива хороша оцінка у школі, результат, соціальне схвалення. Як цей результат було досягнуто, стає неважливим.

Якими могли б бути симетричні кроки мами у відповідь на таку невинну маніпуляцію сина чи доньки? Пан Мирон вважає: варіантів достатньо, головне – щоб дитина відчула, що безвідповідальність/забудькуватість/хитрування завжди матимуть наслідки, передусім для неї самої. У цьому випадку це може бути негативна оцінка (якщо мама відмовляється малювати пташку до півночі) чи самостійне малювання («спартанський» варіант), чи своєрідна угода мами з дитиною («я сьогодні малюю, ти завтра прибираєш у кімнаті»). Сутність таких ніби жорстких дій мами чи тата – заблокувати сценарії безвідповідальності, показати, що дія чи бездія, у малому чи у великому, завжди має певні наслідки, й не завжди вдасться перекласти свою відповідальність на когось іншого.

Важливий момент, на якому наголошує Мирон Шкробут: ми відповідальні лише за власне життя і долю, але не можемо брати на себе відповідальність дітей, а отже – проживати за них їхнє життя. Ці речі потрібно розділяти якомога чіткіше, підкреслює психолог. Надмірна батьківська любов може перерости у диктат стосовно дітей, на табу на їх власну думку, блокування їхньої волі, а, отже, і здатності самотужки будувати власне життя. Дитина привчається бути повністю залежною, зокрема й від  батьків. З іншого боку, це хронічний акцептор, який звикає безумовно діставати бажане і не знає, що таке «ні». В українських реаліях такі сценарії діють у сім’ях, де хтось із батьків (чи й обоє) – на заробітках за кордоном. Батьки намагаються компенсувати дитині брак уваги і безпосередньої любові матеріальними благами. Діти ж, спочатку несвідомо, а потім і цілком цілеспрямовано, експлуатують це батьківське почуття провини, вимагаючи більше і більше у матеріальному плані. Формується егоїст, який вважає, що батьки, а надалі й світ, йому щось винен і повинен, хоча батьки ж хотіли якнайкраще…

Ще один закон Всесвіту, який має дотичність до питання особистісних меж, – «закон влади»: ми не можемо й не маємо права намагатися  змінити іншу людину. Єдина людина, яку ми можемо змінювати, – ми самі. Поза тим, цей закон порушується постійно? зокрема у родинних, подружніх стосунках. Як це корелюється із попереднім законом про відповідальність? Психолог пояснює: жодні слова не матимуть такої ж ваги, як відчуття наслідків власних дій. Чоловік-п’яниця не почує і не сприйме розпачливих слів дружини, поки не відчує, на яке дно опускається сам і тягне туди свою родину.

«У певних ситуаціях, як-от коли в родині є людина із залежністю, запускається сценарій: у нас є слон, але ми про нього не говоримо, - каже Мирон Шкробут. – Так, всі знають про проблему, але замовчують її, говорити про це – табу. Це один із принципів дисфукціональних сімей – «не говорити». Проте це і питання щирості, і чесності – щодо себе і щодо стосунків у сім’ї: визнати, що проблема є, що в домі живе «слон», який потребує все більших і більших ресурсів і уваги, але все одно дім перетворюється на місце, де жити неможливо. «Слон» порушує можливі і неможливі особисті межі як членів родини, так і соціальні норми. Який вихід у таких ситуаціях? Принаймні визнати проблему, почати про це говорити в колі родини, а потім із психологом чи священиком. Важливо, щоб людина врешті сама відчула наслідки своєї безвідповідальності…»

Є ще один момент – щодо встановлення особистісних меж, про який ішлося в бесіді: чому, попри розмитість поведінкових обмежень для себе й інших, ми ставимо такі жорсткі межі для присутності Бога в нашому житті? Мирон Шкробут пропонує чесно відповісти собі на запитання – а скільки часу свого життя ми є християнами? Двічі на рік, коли сідаємо до різдвяного чи великоднього столу? Дві години на тиждень, коли йдемо на недільну службу до церкви? Чи ми живемо так завжди, щодня і щогодини, маючи в серці Бога і проявляючи цю сутність повсякчас? Для багатьох це питання буде важким і без відповіді. Але це питання щирості – зізнатися собі в певних речах, визнати самообман: ритуал не замінює сутності, виконання приписів – це ще не віра.

Мирон Шкробут цитує молитву з Другої книги Хронік, катехизу «Молитво, явися» Брюса Вілкінсона і слова о. Василя Захаруся про те, що «Господь розпросторює наші межі» і дає те, що хоче нам дати, чого ми справді потребуємо. Є різниця – між бажанням і потребою, між задумом і планами людини - і тим, у чому є справжнє призначення.

Резюме цієї бесіди про межі, особистий простір, обмеження і прагнення таке: важливо рухатися, не залишатися статичними, розвиватися. Слід визнавати і бачити проблеми – шукати їх вирішення. Мирон Шкробут радить книжки видавництва «Свічадо» на цю тему – це книжки релігійного спрямування, проте є й інші, світські і більш спеціалізовані. Доступні лекції, курси, консультації психологів. Можна шукати й  знайти свого душпастиря. Важливо – по-справжньому шукати. Своє вирішення проблем і свій шлях – і до себе, і до Бога у своєму житті.

reradio.com.ua

Медіа по темі: