Щоб уникнути різночитань, про яку саме істину йдеться, отець цитує Євангеліє від Йоана, розділ 14 – епізод, де Ісус розмовляє з апостолами і говорить про свій відхід. «Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у мене. В домі Отця мого багато осель… Йду приготувати вам місце, щоб і ви були там, де я…» Але апостоли не розуміють, що має на увазі Ісус, і Хома запитує: «Господи, ми не знаємо, куди ти йдеш… І як нам знати туди дорогу?» І Ісус каже: «Я – дорога, істина і життя… Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене…»
Тобто істина – одна, і вона – у Господі. «Бог – жива сутність, тому істину шукаємо у приналежності до Нього, у спілкуванні з Ним», – каже отець Петро.
Істина – не абстрактна формула чи ідея, не «що», а «хто» – жива сутність, Той, хто є його творцем і основою життя. У розмові з Пилатом Ісус каже: «Народився я і прийшов у цей світ заради того, щоб свідчити істину. І кожен, хто на боці істини, прислухається до мого голосу… » (Єв. від Йоана, 18: 33-38). На запитання Пилата – «що таке істина?», Ісус не відповідає. Напевно, тому, що Пилату було б складно зрозуміти, що той, хто стояв перед ним – стражденний, в очікуванні осуду на смерть, і є справжня істина, абсолют.
«Люди часто шукають раціоналістичні правила чи закони, які пояснюють порядок речей, і думають, що знайшовши їх, знайдуть і істину. Але важливо бути здатним відкритися на ту істину, яка є життям в собі – і це Господь. Щоразу, коли теологічний розум пробує самотужки, раціоналістично, зрозуміти істину про Бога, він йде шляхом науки і філософії – намагається знайти певний порядок речей і констатувати його, оголосивши істиною. Але чи це справді так, чи можемо ми на 100% бути у цьому впевнені? Під питанням… Ту, абсолютну і всеосяжну, вічну істину пізнати раціонально, лише обмеженим людським розумом, неможливо…»
Бог як істина пізнається у спілкуванні з Ним і відкривається через Святого Духа, каже отець. «Пізнання істини відбувається з Його пришестям у душу. Тобто не тоді, коли я своїми силами намагаюся осягнути Бога, а тоді, коли випрацюю в собі відкритість до Бога, який у той чи інший момент може мені себе об’явити… І тоді душа споглядає Бога, бачить Його велич і пізнає цю істину… Досягти цього лише розумом неможливо, можна лише відкритися цій істині і Богу, дати цьому світлу увійти у душу…»
Cпілкування з Богом відбувається у молитві, яка йде від серця. Коли розум перетворюється на уважність і слухання, звільняється від «білого шуму» абстрактних роздумів і сторонніх образів, ця молитва переміщується у невидимий центр живого спілкування з Богом і перестає бути воланням у порожній простір. «Коли відкриваємося Богу, отримуємо відповіді, – каже отець. – Для цього важливо опанувати кілька речей, які є для нас природними, але які часто забуваємо, втрачаємо: уважність чи, як кажуть отці Церкви, чистий розум, який спирається на покору… Бог як істина – жива істота, яка йде нам назустріч. Але людина має бути здатною її прийняти, бути відкритою до Бога…»
Отець Петро каже: щоб пізнати Божественну істину, не потрібно бути надлюдиною. Треба просто бути уважним, мати смиренний дух і любити ближнього – саме ці чесноти ставлять людину перед Богом такою, якою вона сотворена за Його образом і задумом.
«У Преображенні Господь кличе Петра, Якова і Йоана на гору Тавор і постає перед ними у своїй славі і величі. Вони пізнають Бога, і це їх настільки вражає, це настільки прекрасно і яскраво… Коли Бог об’являється людині, світ стає надзвичайним, люди – прекрасними, навіть власне тіло стає легким і додається сил… Переживання цих моментів, які приходять у молитві, неможливо описати – це щось найяскравіше і найкраще, що можна переживати у цьому світі, і до чого будеш прагнути все подальше життя… Коли людина втрачає цю благодать пізнання істини, пам’ять про неї залишається. І на зміну цій радості у серці приходить страх – ти просто починаєш розуміти, що втратив… Святі отці кажуть: людина завжди шукатиме те найцінніше, що мала, але не вберегла…»
Що робити, щоб не втратити благодаті і істини, яку пізнаємо у такі моменти? Отець каже: важливо зберігати розум чистим і вкладати його у слова молитви, в уважність до справи, яку робимо. «Адже часто при молитві ми насправді думаємо про щось зовсім інше. І цей стан – неуважності, нездатності зосередитися на конкретному моменті, не тільки заплутує думки і настрої, а й не дає Богові доступитися до нас… Не будучи розумом і серцем з’єднані з конкретним моментом і тим, що робимо, стаємо наче розділені внутрішньо…»
Також отець пояснив, що означає покірне серце. «Корінь всіх негативів і зла – гордість, гординя. А Бог є покорою, яка є рисою Божої любові. Тому той, хто прагне пізнати Бога, повинен здобути покору і лагідність серця… Возвеличення себе, вивищення над іншими – це завжди прояв гордості. Коли вона проявляється, людина автоматично віддаляється від Бога. Пам’ятаймо: Бог став останнім з останніх, щоб кожен мав можливість Його осягнути. Ісус казав: «Отче, Господи неба і землі, прославляю тебе, що ти затаїв це від мудрих і розумних і що відкрив це немовлятам, бо так тобі було до вподоби» (Єв. від Матея, 11: 20-26). Не потрібно зусиллями і стараннями лізти догори, щоб пізнати Бога, потрібно опуститися донизу, там, де він перебуває, проявляти любов і доброту, мати лагідне і сумирне серце, і Бог підтримає наші зусилля у пошуку Його істини, дасть перебувати у ній і дарувати іншим…»
Розробка сайту