Психолог відділення паліативної медицини Шпиталю Шептицького Іванна Циб пояснює природу емоцій у цей складний час і розповідає, як підтримувати тих, хто втратив близьку людину.
Як пережити втрату близької людини?Як пережити втрату близької людини?
Як підготуватися? Як прийняти це?
Відповідь на ці та інші питання шукатимемо з психологом Центру психічного здоров'я у Шпиталі Шептицького - Іванною Циб.
#ПсихологічнаПорадня на Воскресіння. Живе радіо і ЖИВЕ телебачення Zhyve.tv, 11 серпня о 16:00.
Ведучий - диякон Богдан Романов
Дивіться також на YouTube: https://bit.ly/3bVUvvR
Опубліковано Воскресіння. Живе радіо Вівторок, 11 серпня 2020 р.
Серцем такі втрати майже завжди сприймаються як несподіваний удар, навіть якщо голова розуміє, що кінець був невідворотним – як-от у випадку важкої хвороби, коли люди ніби готуються до цього кінця. Свідомість відмовляється сприймати слово «ніколи», розуміти, що близька людина пішла назавжди. Кожна втрата є однаково болісною для тих, то її переживає. Інша річ, що є смерті, які піднімають дуже непрості емоції, думки і стани, котрі переживати особливо важко. У нинішні часи таких смертей багато, як і багато переживань, з якими людина часто не знає, як жити далі.
Іванна Циб каже: у цей період важливо не боятися переживань, які є насправді. Адже емоції можуть бути різними, залежно від дуже багатьох обставин, – від суму і печалі до злості та почуття провини.
«Може бути навіть почуття полегшення – таке часто буває у сім’ях, де було насильство, алкогольні чи інші залежності. Людина відпускається з думкою – «тепер ми в безпеці і нам нічого не загрожує». Чи коли людина дуже страждала і смерть сприймається як закінчення її мук. Здавалося б, таке полегшення є неприйнятним, але реальність така, що часом буває й так. Тому важливо цього не соромитися – насамперед перед собою, бо немає правильних чи неправильних емоцій. Це болюча тема, тому що соціально така емоція в цих обставинах не приймається, і людина може докоряти собі за це. Так з’являється автоагресія, відчуття провини за те, що справжнє почуття є саме таким. Але, повторюся, всі реальні емоції є адекватними до тієї ситуації, яка склалася на той момент в житті конкретної людини…»
Ще одне зауваження, яке стосується тих же соціальних рамок і прийнятності – гендерні стереотипи щодо «чоловічих» чи «жіночих» емоцій. Найбільш поширений – чоловіки не повинні плакати. Це велика помилка і неправда. Якщо переживання є, вони є незалежно від того, показують їх чи ні. Тому цим емоціям потрібно дати проявитися. І пам’ятати – за певних обставин чоловікам плакати не соромно, навпаки.
Смерть близької людини – одна із найважчих травм, якої зазнає людина у своєму житті. Тому важливо усвідомлювати і знати, що відбувається і які етапи проходить людина, проживаючи таку травму. Це знання якщо не полегшить, то принаймні допоможе усвідомлено пройти всі ці етапи, не боятися переживати їх.
«Перший етап – шок, – каже Іванна. – Психологи метафорично описують цей стан і емоцію втрати як падіння у водоспад: людина пливе у своєму човнику по ріці і потрапляє у вир водоспаду. Перша реакція – «не розумію, що сталося, не можу мислити чи діяти – просто лечу вниз за водою». Але дуже скоро наступає етап заперечення: це неправда, такого бути не може, це не реальність, а якийсь поганий сон. Цей етап також не триває довго – від кількох годин до кількох днів».
Коли умовний човен падає, розбивається і людина бачить, що заперечувати дійсність немає змісту, настає період дуже гострих переживань. «Ці переживання можуть бути різними – включно зі злістю, агресією чи почуттям провини. Часто це може бути агресія і пошук винних ззовні, часто – самозвинувачення, що «я не зміг/не встиг порятувати», «це я винен/винна». Це період, коли людині потрібно виплакати своє горе, не затримувати в собі, що вдається не всім… На цьому етапі багато емоцій, які забирають всі сили, людина не відчуває потреби поповнити їх, тому часто виснажується не лише емоційно, а й фізично. Після такого сплеску наступає період знесилення і апатії, який часом може переходити в депресію. Інколи може видаватися, що людина заспокоїлася і збайдужіла, але насправді це виснаженість».
З часом – у когось швидше, у когось пізніше, наступає примирення, прийняття того, що сталося, розуміння, що якось потрібно жити далі і будувати новий човен чи хоча б плотик із тих уламків. Це період пошуку нових сенсів – хоча б короткотривалих: повернення до повсякденних справ і обов’язків, до роботи, перемикання на якесь заняття. Рана починає потроху затягуватися, і приходить світла печаль, яка дозволяє жити далі – з пам’яттю про цю людину і смутком, який уже не зранює так боляче.
Що може допомогти людині, яка переживає горе? Психолог каже: тим, хто поруч, треба розуміти особливості станів, через які проходить ця людина. Так, у стані шоку і емоційного переживання горя людина не дуже сприймає слова. До речі, за будь-яких обставин не варто говорити щось на кшталт «і це мине», тому що це знецінення і переживань цієї людини, і її втрати. «Це період, коли найкраще, чим можна розрадити, – тепло обіймів і дружньої руки, присутність, співчуття і солідарність у переживанні горя, спільна молитва…»
Є випадки, коли людина намагається позбутися всього, що б їй нагадувало про втрату – віддає особисті речі померлого, переїжджає в інше місто тощо. «Це можна зрозуміти, але часто це створення ще більшої проблеми, – зауважує Іванна. – Бо таке позбавляння всіх маркерів, які можуть тривожити, – своєрідна втеча від цих переживань, страх пережити біль, застрягання на етапі заперечення. Але справжні емоції нікуди не подінуться і все одно будуть проявлятися… Мусить минути час, коли людина прийме і сприйме те, що відбулося в її житті, і тоді віддасть чи поїде не тому, що хоче позбавитися того, що приносить біль, а тому що трохи цю ситуацію вже прожила і справді може відпустити».
Розробка сайту